Ключові слова від А до Я

Депортація - це примусове виконання зобов'язання залишити країну. Вона може бути застосована лише в тому випадку, якщо зобов'язання залишити країну підлягає примусовому виконанню, якщо добровільний виїзд іноземця не є гарантованим або якщо контроль за виїздом є необхідним з міркувань громадської безпеки та порядку (див. § 58 Закону про перебування - AufenthG).

Трудова міграція регулюється Законом про перебування та Постановою про прийом на роботу новоприбулих іноземців (BeschV). Закон про перебування встановлює принцип, згідно з яким допуск іноземних працівників і самозайнятих осіб ґрунтується на вимогах Німеччини як місця для ведення бізнесу. При цьому повинні враховуватися умови на ринку праці та необхідність ефективної боротьби з безробіттям. Ця вимога виражається, зокрема, в тому, що іноземці можуть бути допущені до роботи лише в перші кілька років проживання, якщо на цю роботу не претендують німці або інші особи з переважними правами.

Зберігається заборона на прийом на роботу некваліфікованих і малокваліфікованих працівників. Вони можуть бути прийняті лише в певних випадках (наприклад, як сезонні працівники в сільському господарстві). Кваліфіковані працівники також можуть бути прийняті лише у випадках, коли це передбачено Положенням про зайнятість. З іншого боку, умови перебування для висококваліфікованих працівників та членів їхніх сімей були пом'якшені. Запровадження так званої "процедури єдиного вікна" спростило адміністративну процедуру для іноземця, оскільки Управління у справах іноземців тепер є єдиною контактною особою, в тому числі з питань працевлаштування. У разі необхідності Управління у справах іноземців залучає Управління праці до внутрішньої адміністративної процедури.

Самозайняті особи можуть отримати дозвіл на проживання, якщо існує переважаючий економічний інтерес або особлива регіональна потреба, можна очікувати, що діяльність матиме позитивний вплив на економіку, а також забезпечене фінансування. Через три роки можна отримати дозвіл на поселення, якщо запланована діяльність була успішно реалізована, а кошти для існування іноземця забезпечені.

Особи, які мають право на притулок, - це іноземці, яких Федеральне відомство у справах міграції та біженців (колишнє Федеральне відомство з питань визнання іноземних біженців) визнало такими, що мають право на притулок згідно зі статтею 16а Основного закону. Подружжю та неповнолітнім дітям осіб, які мають право на притулок, в принципі, також надається притулок (сімейний притулок).

Шукачі притулку - це іноземці, які просять захисту як політично переслідувані особи відповідно до статті 16а (1) Основного закону або захисту біженців відповідно до Конвенції про статус біженців від 28 липня 1951 року (Женевська конвенція про статус біженців), оскільки їхньому життю або свободі в країні походження загрожує небезпека через їхню расу, релігію, громадянство, приналежність до певної соціальної групи або через їхні політичні переконання. На статтю 16а (1) Основного закону не може посилатися особа, яка в'їжджає з безпечної третьої країни, як це визначено в статті 26а (2) Закону про порядок надання притулку. Це не виключає захисту біженців відповідно до Женевської конвенції про статус біженців.

Іноземець, який користується правом притулку (шукач притулку), повинен пройти процедуру визнання, викладену в Законі про процедуру надання притулку. Федеральне відомство у справах міграції та біженців (BAMF), яке входить до сфери управління Федерального міністерства внутрішніх справ, відповідає за проведення процедури надання притулку для всіх шукачів притулку.

В принципі, іноземець зобов'язаний покинути країну, якщо він не має або більше не має необхідного дозволу на проживання. Наприклад, якщо у нього є дозвіл на проживання, то за певних умов він може бути видворений за спеціальним розпорядженням. Примусове виконання зобов'язання залишити країну відбувається, якщо іноземець не виконує це зобов'язання. Однак слід враховувати перешкоди для депортації: депортація не допускається, якщо іноземець підпадає під сферу захисту Женевської конвенції про статус біженців. Однак ця заборона депортації не застосовується, якщо іноземець становить небезпеку для безпеки Федеративної Республіки Німеччина або небезпеку для суспільства з серйозних причин, оскільки він був засуджений за особливо тяжкі кримінальні злочини. Іноземець не може бути депортований до держави, в якій існує конкретна загроза тортур або смертної кари для відповідної особи. Депортація також може бути неприпустимою відповідно до положень Європейської конвенції з прав людини. (див. §§ 50-60a AufenthG)

Новий Закон про імміграцію базується на трьох видах дозволів на проживання: Дозвіл на проживання, дозвіл на поселення та віза. Дозвіл на проживання, як правило, надається на обмежений термін; дозвіл на поселення, з іншого боку, є необмеженим у часі та території і дає право на оплачувану роботу.
Дозвіл на проживання надається для цілей, визначених у Законі про проживання. Такими цілями є

• Перебування з метою працевлаштування (§§ 18-21 AufenthG),
• Перебування на підставі міжнародного права, гуманітарних або політичних причин (§§ 22-26 AufenthG),
• Перебування за сімейними обставинами (§§ 27-36 AufenthG) та
• Перебування з метою навчання (§§ 16-17 AufenthG).

Видача посвідки на проживання для кожної з цих цілей регулюється окремими вимогами.
Продовження посвідки на проживання регулюється тими ж вимогами, що й первинна видача посвідки. Однак компетентний орган може відмовити у продовженні, якщо мета дозволу на проживання є лише тимчасовою. При продовженні дозволу на проживання тепер також необхідно враховувати, чи іноземець виконав свій обов'язок належним чином відвідувати інтеграційний курс.

Закон про перебування (AufenthG від 30.07.2004, BGBl. I p. 1950) є основою Закону про імміграцію. Він регулює в'їзд, перебування, поселення, працевлаштування та припинення перебування іноземців. Крім того, Закон про перебування вперше регулює всеосяжну мету політики щодо іноземців - сприяння інтеграції. Принципи державних інтеграційних заходів викладені в статтях 43-45 Закону про перебування і доповнюються Постановою про проведення інтеграційних курсів для іноземців та пізніх репатріантів. Закон про перебування не поширюється на громадян Союзу, які мають право на свободу пересування, членів їхніх сімей та дипломатів.

Іноземець, який подав заяву про надання притулку (шукач притулку), має право перебувати у Федеративній Республіці Німеччина з метою виконання процедури надання притулку (§ 55 (1) AsylVfG). Дозвіл на перебування втрачає чинність, зокрема, коли рішення Федерального відомства з питань визнання іноземних біженців не підлягає оскарженню. У разі визнання особи, яка має право на притулок, або біженцем у розумінні Женевської конвенції про статус біженців, іноземець має право на отримання дозволу на перебування з правом займатися оплачуваною трудовою діяльністю (абз. 1 і 2 ст. 25 Закону про перебування).

Для в'їзду та проживання іноземцям, як правило, потрібен дозвіл, який видається у формі посвідки на проживання. Закон про імміграцію скоротив кількість дозволів на проживання порівняно з попереднім Законом про іноземців: Дозвіл на проживання, Дозвіл на постійне проживання-EG, Дозвіл на поселення та Віза. Дозвіл на проживання, як правило, видається на обмежений термін; дозвіл на поселення, з іншого боку, є необмеженим у часі та просторі і дає право власнику займатися оплачуваною роботою. Дозвіл на постійне проживання EC, який базується на законодавстві ЄС, є необмеженим правом на проживання, яке іноземці отримують після п'яти років легального проживання в країні-члені Європейського Союзу або Німеччині. Цей дозвіл включає право на переїзд до іншої країни-члена ЄС і, як і дозвіл на проживання, надає громадянам третіх країн значну рівність з власними громадянами, наприклад, у питаннях доступу до ринку праці та соціальних виплат. Дозвіл на перебування, виданий німецьким представництвом за кордоном перед в'їздом, називається візою. В принципі, існує обов'язок отримати візу до в'їзду. Передумова для видачі візи залежить від передумов для отримання дозволу на перебування, який згодом буде запитуватися (див. § 6 абз. 4 речення 2 Закону про перебування).

Іноземцем є кожен, хто не є німцем у розумінні статті 116 (1) Основного закону, тобто не має німецького громадянства. Іноземці користуються свободою думки, зібрань та об'єднань. Вони можуть брати участь у політичних партіях та муніципальних комітетах (якщо це передбачено законодавством). Однак, за винятком права голосу на муніципальних виборах для громадян Союзу, Основний закон не дозволяє іноземцям голосувати на виборах до Бундестагу, Ландтагу та муніципальних виборах.

Видворення - це особливий адміністративний акт, передбачений законодавством про іноземців, спрямований проти іноземців, які вчинили кримінальне правопорушення, внаслідок якого закінчується термін дії дозволу на перебування і іноземець зобов'язаний покинути країну. Вона припиняє законність проживання іноземця і має блокуючий ефект (§ 11 заборона на в'їзд і проживання). Закон про імміграцію спростив можливості депортації, особливо для так званих проповідників ненависті та у випадках державного захисту. У випадках скоєння найтяжчих злочинів і в разі засудження за нелегальний в'їзд іноземець підлягає депортації без права на умовно-дострокове звільнення. Висилка можлива, якщо перебування іноземця загрожує громадській безпеці та порядку або іншим суттєвим інтересам Федеративної Республіки Німеччина.

У той час як термін "громадянин ЄС" охоплює кожного громадянина держави-члена ЄС, громадяни третіх країн - це громадяни держав, які не належать до Європейського Союзу або Європейського економічного простору (ЄЕП).

З 1 вересня 2003 року Дублінський регламент, Регламент Ради (ЄС) № 343/2003 від 18 лютого 2003 року (Дублін II) замінив Дублінську конвенцію. Він встановлює критерії та процедуру визначення держави, відповідальної за розгляд клопотань про надання притулку, поданих у державах-членах ЄС (а також Норвегії та Ісландії). Згідно з Регламентом, лише одна держава, яка визначається відповідно до об'єктивних критеріїв, є відповідальною за розгляд заяви про надання притулку. Основна ідея полягає в тому, що, як правило, за розгляд заяви про надання притулку відповідає держава, до якої шукач притулку може бути віднесений на підставі того, що він в'їхав на територію Європейського Союзу (шляхом видачі візи, безвізового або нелегального в'їзду через зовнішній кордон ЄС). Якщо відповідальну державу визначити неможливо, субсидіарну відповідальність несе держава-член ЄС, в якій вперше було подано заяву про надання притулку. Однак Регламент також містить велику кількість винятків, наприклад, для захисту неповнолітніх шукачів притулку або для возз'єднання сім'ї. Чіткі положення про відповідальність Регламенту Дублін II покликані гарантувати, що жодна держава-член ЄС не вважатиме себе вільною від відповідальності. Регламент гарантує, що процедура надання притулку буде виконана. У той же час, він покликаний запобігти подачі заявок на отримання притулку в декількох державах-членах ЄС одночасно або послідовно (так званий "шопінг притулку"). Крім того, має бути забезпечена швидка процедура надання притулку.

Дозвіл на перебування (§ 60а Закону про перебування) не є титулом, який дає право на перебування. Він має ефект тимчасового призупинення депортації іноземця, який зобов'язаний покинути країну. Зобов'язання покинути країну залишається. Толерантність надається до тих пір, поки депортація неможлива з фактичних або юридичних причин, наприклад, через те, що існує перешкода для депортації або іноземець не може подорожувати через хворобу.

Вищий земельний орган влади може призупинити депортацію іноземців з певних держав і певних груп іноземців на максимальний термін до шести місяців, щоб мати можливість запропонувати гуманітарний захист в особливих ситуаціях. Після закінчення цього терміну, в інтересах федеральної єдності, необхідно досягти порозуміння між Федерацією і землями та укласти угоду з Федеральним міністерством внутрішніх справ.

Закон про імміграцію 2005 року має на меті запобігти так званій "ланцюговій толерантності", тобто багаторазовому продовженню терпимого перебування іноземних біженців у Німеччині, наскільки це можливо на практиці. Наприклад, було введено положення, згідно з яким дозвіл на проживання надається, якщо існують перешкоди для депортації, якщо депортацію призупинено на 18 місяців і іноземець не може покинути країну не з власної вини (§ 25 (5) Закону про перебування).

Закон про імміграцію об'єднав основні положення законодавства про громадянство в одному законі. Положення про натуралізацію за правом, які раніше регулювалися Законом про іноземців (AuslG), тепер майже без змін включені до Закону про громадянство (StAG). Органи натуралізації земель продовжують нести відповідальність за проведення процедур натуралізації іноземців, які проживають у Німеччині.

Відмова у в'їзді/недопущення є поліцейським заходом для запобігання несанкціонованому в'їзду (див. ст. 15 Закону про перебування).
Громадянину держави, яка не є членом Європейського Союзу (ЄС), буде відмовлено у в'їзді на територію ЄС, якщо, наприклад, він або вона

• не має дійсних документів для перетину кордону,
• не має необхідної дійсної візи,
• не може пред'явити інші необхідні документи про мету свого перебування та обставини свого перебування,
• не має відповідних засобів для існування;
• було винесено попередження про відмову у в'їзді,
• становить загрозу громадському порядку, національній безпеці або міжнародним відносинам однієї зі Сторін,
• відповідає вимогам підстави для висилки в розумінні статей 53-55 Закону про перебування (наприклад, якщо факти підтверджують висновок про те, що він належить або належав до об'єднання, яке підтримує тероризм, або що він підтримує або підтримував таке об'єднання) або
• є обґрунтовані підстави підозрювати, що перебування не відповідає заявленій меті.

Закон про перебування передбачає надання дозволу на проживання з метою створення та підтримання сімейного співжиття для іноземців, так зване возз'єднання сім'ї. Розрізняють возз'єднання сім'ї з німцями та з іноземцями, причому возз'єднання сім'ї з німцями в деяких аспектах є привілейованим.

Чоловік/дружина, неповнолітня неодружена дитина німця та батьки неповнолітньої неодруженої дитини німця, які мають право здійснювати опіку, мають право на отримання посвідки на тимчасове проживання, якщо німець має постійне місце проживання на федеральній території. В принципі, не має значення, чи забезпечений член сім'ї засобами до існування.

Якщо до іноземця приєднується його/її дружина/чоловік або неповнолітня неодружена дитина, основною умовою є те, що іноземець, який вже проживає в Німеччині, має посвідку на постійне проживання або дозвіл на проживання і має достатню житлову площу. У цих випадках дитина повинна бути забезпечена засобами до існування. Возз'єднання з іншими членами сім'ї можливе лише у випадку скрутного становища.

Біженці - це особи, які внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебувають за межами країни, громадянами якої вони є, і не можуть користуватися захистом цієї країни або не бажають користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або які внаслідок зазначених подій є особами без громадянства, які перебувають за межами країни, в якій вони зазвичай проживали, і не можуть чи не бажають повернутися до неї. Це визначення взято з Женевської конвенції про статус біженців (Конвенція про статус біженців від 28 липня 1951 року), тому відповідних осіб також називають конвенційними біженцями. У повсякденному вжитку поняття "шукачі притулку" і "біженці" часто використовуються як синоніми.

"Посвідчення про свободу пересування" - це неофіційне свідоцтво про право на проживання, що існує за законом для громадян Європейського Союзу (ЄС) або Європейської економічної зони (ЄЕЗ: Ісландія, Ліхтенштейн, Норвегія).

Закон про імміграцію значно покращив статус перебування для висококваліфікованих осіб. Провідні фахівці у сфері бізнесу та науки, які мають пропозицію про роботу, можуть бути прийняті без тесту на ринку праці та погодження з Федеральним агентством з питань зайнятості. Вони можуть отримати дозвіл на поселення з самого початку. Члени сім'ї, які супроводжують іммігранта або приєднуються до нього, мають право на оплачувану роботу. Особливо це стосується висококваліфікованих фахівців:

1. науковці зі спеціальними технічними знаннями,

2. викладачі на керівних посадах або академічний персонал на керівних посадах або

3. фахівці та керівники зі спеціальним професійним досвідом, мінімальний річний дохід яких наразі перевищує 64 800 євро.

Нелегальне працевлаштування має місце тоді, коли іноземець здійснює діяльність як працівник, не маючи відповідного дозволу на проживання. Підходящим є такий дозвіл, який чітко дозволяє працевлаштування. Громадяни Європейського Союзу з нових держав-членів є нелегально працевлаштованими, якщо вони працюють без необхідного дозволу на працевлаштування відповідно до § 284 (1) SGB.

Інтеграція - це довготривалий процес, метою якого є включення в суспільство всіх людей, які постійно і легально проживають у Німеччині. Іммігранти повинні мати можливість брати участь у всіх сферах життя суспільства якомога повніше і на рівних засадах. Іммігранти зобов'язані вивчати німецьку мову, знати, поважати і дотримуватися Конституції та законів. Водночас іммігрантам повинен бути наданий рівний доступ, якщо це можливо, до всіх сфер життя суспільства.

Інтеграційний курс складається з 645 занять і проводиться німецькою мовою. Він поділяється на базовий та поглиблений мовні курси (мовний курс) та орієнтаційний курс. Базовий та поглиблений мовні курси, які складаються з 600 навчальних годин з можливістю повторення 300 навчальних годин один раз, складаються з трьох розділів курсу з різними рівнями володіння мовою. Перед початком мовного курсу проводиться вступне тестування для відбору учасників на мовний курс. Наприкінці мовного курсу проводиться шкальований мовний тест - тест на знання німецької мови для іммігрантів. Орієнтаційний курс, який відбувається після мовного курсу і завершується загальнодержавним тестом орієнтаційного курсу, становить 45 навчальних годин.

За потреби для осіб, які мають право на участь, можуть бути створені інтеграційні курси для спеціальних цільових груп, що складаються з 900 навчальних годин з можливістю одноразового повторення 300 навчальних годин на мовному курсі та 45 навчальних годин на орієнтаційному курсі:

• Курс молодіжної інтеграції; для осіб, які мають право на участь, які вже не досягли обов'язкового шкільного віку, але ще не досягли 27-річного віку,
• Курси для батьків або жінок; для осіб, які мають право на участь, але не можуть відвідувати загальний інтеграційний курс з сімейних або культурних причин,
• Курс навчання грамотності; для учасників, які не вміють читати та писати в достатній мірі,
• Курс підтримки; для тих, хто має право на участь і потребує спеціальної мовно-педагогічної підтримки,
• Інтенсивний курс; для осіб, які мають право на участь, і за результатами вступного тесту очікується, що вони успішно пройдуть 400 уроків мовного курсу та 30 уроків орієнтаційного курсу впродовж години.

Щоб полегшити участь у курсі, ми можемо організувати догляд за дітьми, якщо це необхідно для супроводу курсу.

Успішна участь в інтеграційному курсі засвідчується Федеральним відомством у справах міграції та біженців "Свідоцтвом про проходження інтеграційного курсу". Реалізація інтеграційних курсів детально регулюється Постановою про інтеграційні курси.

Дозвіл на поселення був запроваджений Законом про імміграцію як другий дозвіл на проживання на додаток до посвідки на проживання. Дозвіл на поселення діє безстроково, дає право на оплачувану роботу і може бути обтяжений додатковим положенням лише у випадках, передбачених Законом про перебування. Загальні вимоги викладені в § 9 (2) Закону про перебування. Крім того, існують спеціальні правила для видачі дозволу на поселення для певних цілей перебування, наприклад, для висококваліфікованих фахівців, для видачі дозволу на поселення на підставі розпорядження Федерального міністерства внутрішніх справ відповідно до § 23 абз. 2 Закону про перебування або для іноземців, які отримують дозвіл на перебування з метою возз'єднання сім'ї з німцями.

Шенгенська конвенція була підписана 19 червня 1990 року державами-учасницями - Францією, Бельгією, Нідерландами, Люксембургом та Федеративною Республікою Німеччина. Згодом до Конвенції приєдналися Італія, Іспанія, Португалія, Греція, Австрія, Данія, Фінляндія та Швеція. Ісландія та Норвегія уклали угоду про співпрацю з державами Шенгенської зони.

Угода набула чинності 26 березня 1995 року першими країнами-підписантами, а також Іспанією та Португалією. Для Італії, Австрії та Греції це відбулося між 1997 та 1999 роками.

Він регулює демонтаж внутрішнього прикордонного контролю та пов'язані з ним компенсаційні заходи. До них відносяться

• рівномірний контроль зовнішніх кордонів,
• спільна візова політика,
• правила пересування громадян третіх країн,
• посилення співпраці між поліцією та судовою системою; та
• створення Шенгенської інформаційної системи.

З набуттям чинності Амстердамського договору 1 травня 1999 року співпраця між країнами Шенгенської зони та основні частини політики притулку та імміграції перейшли під відповідальність Європейського Співтовариства.

В'їзд іноземця на федеральну територію є несанкціонованим, якщо він не має необхідного дозволу на перебування або паспорта. В'їзд також є несанкціонованим, якщо він відбувається без дозволу на в'їзд у разі заборони на в'їзд (§ 14 у поєднанні з § 11 Закону про перебування).

Шукачі притулку прописуються там, де вони мають оселитися. Це покликане сприяти вирівнюванню навантаження між окремими федеральними землями і сприяти інтеграції біженців у суспільство шляхом рівномірного розподілу в містах і сільській місцевості. В особливих випадках шукачі притулку можуть подати заяву на перерозподіл до іншого міста або району, наприклад, для створення сімейних союзів між подружжям, батьками/дітьми. Дармштадтська регіональна рада виконує це завдання для всієї землі Гессен, але у випадку перерозподілу між землями тільки для тих біженців, які хочуть бути перерозподіленими в Гессен (біженці, які хочуть бути перерозподіленими в інші федеральні землі, є їхньою відповідальністю). Тому заяву на перерозподіл необхідно подати до Регіональної ради Дармштадта, Luisenplatz 2, 64283 Darmstadt.

Громадяни Союзу - це особи, які мають громадянство держави-члена Європейського Союзу. Кожен громадянин Союзу, в принципі, має право вільно пересуватися в межах Європейського Союзу, а також в'їжджати і проживати в будь-якій іншій державі-члені. Це право на вільне пересування гарантується статтею 18 Договору про ЄС. В принципі, воно також поширюється на членів сімей громадян ЄС, які самі є громадянами третьої країни. Протягом перших трьох місяців проживання громадяни ЄС, які мають дійсний паспорт або посвідчення особи, мають право на проживання без необхідності виконання будь-яких подальших вимог. Громадянам Союзу не потрібен дозвіл на проживання. Крім того, право на свободу пересування також включає можливість займатися економічною діяльністю в будь-якій країні-члені ЄС, тобто працювати за наймом (для громадян з нових країн-членів ЄС з перехідним періодом) або бути самозайнятими чи надавати послуги.

Згідно з німецьким законодавством про перебування, віза є самостійним правом на перебування (§ 4 абз. 1 речення 2 № 1 AufenthG). Вона може бути видана як шенгенська віза або як національна віза. Заява на отримання візи завжди подається до німецького представництва за кордоном.

Шенгенська віза дає право на короткостроковий в'їзд до Шенгенської зони на термін не більше трьох місяців протягом шестимісячного періоду з дати першого в'їзду. Шенгенська віза також може бути видана для транзиту. Регламент ЄС про візи містить, серед іншого, перелік третіх країн, громадяни яких звільняються від необхідності отримання візи при перетині зовнішніх кордонів, і перелік третіх країн, громадяни яких підлягають візовому режиму при перетині зовнішніх кордонів.

Національна віза видається для довгострокового перебування. Національна віза залежить від мети перебування і, як правило, вимагає схвалення компетентного органу у справах іноземців у передбачуваному місці перебування. Додаткову інформацію, зокрема про те, кому потрібна віза і які документи необхідно подати разом із заявою, можна знайти на відповідних домашніх сторінках посольств або консульств Німеччини.